Культура — сукупність матеріальних і духовних цінностей, створених людством протягом його історії; історично набутий набір правил усередині соціуму для його збереження та гармонізації. Культура вивчається комплексом гуманітарних наук, насамперед культурологією, етнографією, культурною антропологією, соціологією, психологією.

Українська культура — сукупність матеріальних та духовних цінностей, створених українським народом протягом його історії. Для української національної культури основоположною базою є народна культура, на основі якої поступово сформувалися професійні наука, література, мистецтво.

Українська культура поділяється на кілька періодів.

I період розвитку - від її витоків і до прийняття християнства( Xст.) культура східнослов’янських племен дохристиянської доби. Виникнення Києва, об’єднання східнослов’янських племен і утворення Київської Русі.

II період – припадає на час існування Київської Русі та Галицько-Волинського князівства. Вкрай негативно на історію культури позначилася монголо-татарська навала XIII- XIV ст., згодом створення на принципах азійської деспотії Російської централізованої держави. Культуротворчий процес в цілому гальмувався і деформувався.

III період – припадає на литовсько-польську добу. В цей час значення православної церкви почало зростати. Вона стала виконувати ще і роль чинника національної консолідації українського народу. В середині XVIст. Намітилося піднесення культури, яке набрало розмаху з IIIчверті цього ст. Початок національно-визвольної боротьби наприкінці XVI- поч.XVII ст. супроводжувався подальшим пожвавленням культурного розвитку. Поширились гуманістичні ідеї, активізувалися контакти з осередками ренесансної культури, розвивається шкільна освіта, друкарство.

1615р. в Києві почала діяти братська школа, 1616р. – друкарня Києво-Печерська лавра, 1632р.- Києво-Могилянська колегія( академія).

IV період – припадає на козацько-гетьманську добу, яка характеризується новим історичним контекстом, зумовленим закінченням Визвольної війни в сер. XVIIст., з одного боку, і поступовим обмеженням, а згодом і втратою автономії Україною в кінці XVIIIст., з іншого. В цей час великий вплив мало козацтво на культуру народу.

V період – від часів зруйнування Гетьманщини і до поч. ХХст. Впродовж цього часу культура зробила крок вперед, виявила свою здатність:1) синтезувати багатовіковий світовий художній процес; 2)всім своїм мистецьким арсеналом запропонувати самобутнє вирішення багатьох суспільних, етико-філософських і художніх проблем, які хвилювали людство;3) створити такі художньо-естетичні цінності, які поставили культуру на рівень світової.

VI період – є часом нового міжвоєнного та повоєнного поневолення України її східними і західними сусідами, охоплює період від поч. ХХ ст.. до кінця 80-х рр.. Формується розгалужена жанрова система в літературі, демократизація мови більшості мистецтв і ін..

50-60-ті рр.. позначені яскравим дебютом талановитих діячів, яких називають шістдесятниками. Вони відіграли вагому роль в утвердженні гуманістичних ідей в культурі народу. Сюди входили І.Драч, С. Параджанов, В. Стус, І. Дзюба, В. Симоненко, Т. Яблонська та ін.. в кінці 1959р. у Києві заснували клуб творчої молоді, очолив Лесь Танюк, згодом В. Зарецький.

Протягом 60-х років письменники України написали чимало прозаїчних творів різних жанрів — романів, повістей, оповідань, що стали істотним внеском у розвиток української літератури. Значними були здобутки у прозі. За цей час вийшли романи "Вир" Г. Тютюнника, "Правда і кривда" М. Стельмаха, "Сестри Річинські" І. Вільде, "Дикий мед" Л. Первомайського, "День для прийдешнього" П. Загребельного, трилогія "Вишневий сад" В. Бабляка, "Крапля крові" Ю. Мушкетика, "Остання шабля" М. Руденка, "Людина живе двічі" Ю. Шовкопляса та ін.

Чутливою до новизни життя, до змін, що відбуваються у психології нашого сучасника, була українська поезія. Значними поетичними явищами стали збірки "Полудень віку" і "Листи на світанні" А. Малишка, "Ми — свідомість людства" П. Тичини, "Італійські зустрічі" М. Бажана, поезії П. Воронька, М. Нагнибіди, Д. Павличка, Л. Первомайського, І. Муратова та ін.

З інтересом громадськість зустрічала твори молодих поетів: В. Симоненка, Ліни Костенко, І. Драча, В. Коротича, В. Стуса, Б. Олійника, В. Коломійця, М. Вінграновського, Р. Лубківського, В. Лучука, В. Голобородька, Г. Гордасевич, В.Отрощенко та ін.

Атмосфера лібералізації сприяла поверненню в літературу несправедливо забутих та репресованих імен. Завдяки М. Рильському було посмертно реабілітовано поетів О. Олеся, М. Вороного. Також він домігся перевидання творів видатних українських композиторів XVIII— XIX ст. М. Березовського, Д. Бортнянського, А. Веделя.

У 60—80-ті роки українська література поповнилася творами відомого письменника О. Гончара ("Тронка", "Циклон", "Собор", "Берег любові", "Твоя зоря", "Чорний яр"), романами М. Стельмаха ("Чотири броди", "Дума про тебе", "Правда і кривда"), П. Загребельного ("Розгін", "Диво"), В. Дрозда ("Катастрофа"), І. Білика ("Меч Арея"), В. Земляка ("Лебедина зграя", "Зелені млини"), І. Чендея ("Березневий сніг"). Інтерес громадськості викликала творчість романістів історичного спрямування Р. Іваничука, Ю. Мушкетика, Р. Федоріва, Р. Іванченко. Плідно працювали О. Коломієць, М. Зарудний та інші драматурги, п'єси яких ставили театри України.

VII.- період – сучасний період, охоплює від кінця 80-х і до сьогодення. Історичний акт 24.08.1991р. – акт про державну незалежність. В нову добу посилюються усталені форми зв’язку культури з народом.

На поч. XX ст. культура України, з одного боку, продовжувала розвивати народні, демократичні традиції XIX ст., а з іншого — йшов активний пошук нових форм, використання досягнень інших національних культур. Це конкретно виявилося у двох орієнтаціях:

1) збереження національно-культурних традицій (народницька теорія);

2) орієнтація на західноєвропейський процес в царині художньої культури .

XX сторіччя в історії української культури, як і у всьому світі, повне протиріч, досягнень і втрат. Особливістю розвитку національної культури є визначальна роль політичного чинника. Основні його етапи збігаються з основними етапами політичної історії. Нові можливості відкриває перед культурою утворення української незалежної держави. Однак досі (до кінця XX століття) їх використання було ускладнене кризою. Вихід з неї — завдання не тільки економіки, але й культури.

Сучасна світова культура — це безліч самобутніх культур, які знаходяться в діалозі і взаємодії одна з одною, при чому діалог і взаємодія йдуть не тільки по осі теперішнього часу, але й по осі «минуле-майбутнє».

Мудрість нашого часу полягає у визнанні за кожною національною культурою права на самостійне існування та розвиток, у відстоюванні принципу рівноправного співіснування всіх культур, що заперечує не тільки будь-який культуроцентризм ,а й взагалі претензію на культурне лідерство окремої національної культури. Світова культура за природою не моністична, вона плюралістична — такий переважаючий умонастрій нашого часу.

В ситуації культурного розмаїття, коли в межах однієї державної території, зазвичай, історично співіснують різні народи, підвищується інтерес до національних особливостей культури. Народ живий, доки живе його культура, — такий символ віри сучасної людини.

Культура, отже, виступає як історична категорія і вимагає для свого аналізу і визначення не тільки філософського, а й історичного підходу. Оскільки світовий культурний процес складається з історії культур окремих народів, з-поміж яких почесну місію виконувала і виконує культура українського народу, то основне завдання історії світової культури як науки полягає у визначені найважливіших логічних ліній культурного розвитку людства, його вихідних і загальних для всіх народів принципів. Історія культури має комплексний і міждисциплінарний характер. Вона використовує фактичний матеріал і висновки таких наук, як етнографія і археологія, загальна історія і філософія, соціальна психологія і соціологія, мовознавство і мистецтвознавство тощо. Культурологічна теорія виконує, водночас із пізнавальною, дуже важливу в наш час культурно-виховну функцію, залучаючи людину до гуманістичних духовних цінностей і власного народу, і людства загалом. Значущість її вивчення особливо зростає у зв'язку з актуалізацією національно-патріотичного морального, естетичного виховання, формування справді гуманістичного світогляду.

Знання світової культури — феномен глобальний. Національна культура є частково і джерелом світової культури, одночасно витікаючи з неї. Без глобальної культури не може бути регіональної, самобутньої національної і навпаки. Світовій культурі властивий інтегрувальний процес.

Протягом усього XX ст. відбувається поступовий занепад традиційних релігійних засад культури в масовій свідомості. Передусім це виявляється у концептуальних християнських моральних вимогах любові до Бога та любові до ближнього.

Однією з характерних рис культурного життя XX ст. є виникнення та поширення модернізму. Він виникає як своєрідна світоглядна та художньо-естетична реакція на поглиблення духовної кризи суспільства. При цьому модернізм заперечує можливості попередньої культури протистояти руйнівним силам. Звідси різкий, а іноді й войовничий антитрадиціоналізм модернізму, що інколи набуває бунтівних та екстравагантних форм виявлення.

Проте культура XX ст. повністю виявила обмеженість, однобічність технологічної цивілізації. Культура цієї цивілізації складалася на основі особливих відносин людини і природи. Людина намагалася вирватися із залежності від природи і вищими її цінностями визнавалося панування над природою, прогрес, нарощування технологічних і наукових знань. Природа стає об'єктом людської діяльності, експлуатації, до того ж необмеженої. Мета діяльності людини полягала в тому, щоб накопичувати все більше матеріальних благ і багатств і на цій основі вирішувати всі проблеми.Техногенній цивілізації притаманне уявлення, що природа для експлуатації є невичерпною. Проте такій психології настає кінець. Ідейні й науково-технічні рухи останніх десятиріч мають на меті створення нової екологічної культури. Екологічна криза окреслює межі наявного типу економічного розвитку. Йдеться про нові відносини з природою і між людьми.

У сучасних умовах дуже поширена масова культура. Здебільшого вона поширюється за допомогою сучасних засобів комунікативної техніки (телебачення, відео- та звукозаписів, кіно, преси, книгодрукування тощо). Індустріалізація культури є однією із закономірностей сучасності. Проте цей процес має дві сторони. З одного боку, індустріалізація культури робить її доступною для широкої аудиторії, з іншого - загальнодоступність мистецтва, полегшеність та спрощеність сприйняття різко знижує позитивний вплив мистецтва на розвиток особистості. Якщо висока, елітарна культура орієнтується на інтелектуальну, думаючу публіку, то масова культура - на "усереднену" аудиторію. Людина втрачає свою індивідуальність і потребу в духовному самовдосконаленні за допомогою культури. Людина-конформіст, пристосуванець в основному споживає культуру.

Отже, сучасна культура, яка об'єднує людство, ґрунтується на загальнолюдських цінностях, захисті прав людини, гуманізмі, поширенні наукових знань і передових технологій, взаємозбагаченні національних культур, екологічному ставленні до життя і навколишнього середовища. Попри всі суперечності та конфлікти, кризові явища, діяльність представників різних художніх течій і напрямків, різних національних культур формується багатолика, суперечлива, проте єдина загальнолюдська культура на основі цілісності світу

Виставка розташована на абонементі навчальної літератури для молодших курсів (абонемент 203).

Підготувала бібліотекар 1 категорії Мотчук Т.Я

Список використаної літератури:

1.Лекції з історії світової та вітчизняної культури /За ред.. А. Яртися.- Л., 2005.

2.Історія української культури: Навч. посібник / За ред.. В.М. Грома.-Рівне, 2012.

3.Культурологія української та зарубіжної культури/ За ред.. М.М. Заковича.-К., 2004.

4.Шевнюк О.Л. Культурологія.- К., 2004.

5.Подольська Є.А., Лихвар В.Д., Іванова К.А. Культурологія.-К., 2005.