«Олесь Гончар був причетний до найбільших українських подій ХХ століття…

Він був крутою людиною з великим талантом, одчайдушним характером,

великої працездатності, його завжди побоювалася влада

і намагалась затулити його правду орденами.

Ті, хто зараз не з великого розуму насідають на «Прапороносці»,

забувають, що це був твір на утвердження героїчної ролі українців у великій війні…

Він був великим українцем, ідеалістичним, і сильним, вольовим і незламним.

Такі люди залишаються навіки»

Іван ДРАЧ, Герой України, доктор Honoris causa

Виставку творів письменника і видань, присвячених дослідженню його творчості, можна переглянути на абонементі художньої літератури Наукової бібліотеки НУВГП.

Олесь Терентійович Гончар народився 3 квітня 1918p. Після смерті матері, коли хлопцеві було три роки, із заводського селища на околиці Катеринослава (тепер Дніпропетровськ) його забрали на виховання дід і бабуся в слободу Суху Козельщанського району Полтавської області. Працьовита і щира в ставленні до людей бабуся замінила майбутньому письменникові матір.

Олесь Гончар – студент університету

До вступу в Харківський університет (1938) він навчався в технікумі журналістики, працював у районній (на Полтавщині) та обласній комсомольській газеті в Харкові і дедалі впевненіше пробував свої творчі сили як письменник. Ранні оповідання й повісті («Черешні цвітуть», «Іван Мостовий» та ін.) Гончар присвятив людям, яких добре знав, з якими не раз стрічався в житті.

З початком Великої Вітчизняної війни студент Олесь Гончар разом з іншими студентами Харківського університету пішов добровольцем на фронт.

Воєнні умови не дуже сприятливі для творчості, але й за таких нелегких обставин О. Гончар не розлучався з олівцем та блокнотом. Вірші, що народжувалися в перервах між боями, письменник назве згодом «конспектами почуттів», «поетичними чернетками для майбутніх творів». Ліричний герой «Атаки», «Думи про Батьківщину», «Братів» та інших фронтових поезій Гончара духовно близький до героїв повоєнних його романів і новел, передусім «Прапороносців».

Робота над «Прапороносцями» тривала три повоєнних роки. В цей час Олесь Гончар публікує ще кілька новел і повість «Земля гуде», завершує навчання в Дніпропетровському університеті, але головним підсумком цих років стає все ж трилогія «Прапороносці». На сторінках журналу «Вітчизна», а згодом і окремим виданням з'явилися всі три частини роману («Альпи», 1946; «Голубий Дунай», 1947; «Злата Прага», 1948). Високу оцінку творові, відзначеному двома Державними преміями СРСР, дали тоді Ю. Яновський, П. Тичина, Остап Вишня.

В кінці 40-х і на початку 50-х років він пише низку новел («Модри Камень», «Весна за Моравою», «Ілонка», «Гори співають», «Усман та Марта» й ін.), багато в чому суголосних з «Прапороносцями». У написаній тоді ж документальній в основі своїй повісті «Земля гуде» зображено діяльність молодіжної підпільної організації «Нескорена Полтавчанка», очолюваної комсомолкою Лялею Убийвовк. Видані протягом 50-х років книги новел «Південь» (1951), «Дорога за хмари» (1953), «Чари-комиші» (1958), повісті «Микита Братусь» (1951) і «Щоб світився вогник» (1955) присвячені мирному життю людей, важливим моральним аспектам їхніх взаємовідносин, а романна дилогія «Таврія» (1952) і «Перекоп» (1957) — історико-революційній проблематиці.

Якісна новизна романів «Людина і зброя» (1960) та «Циклон» (1970) полягала в тому, що акцент у них зроблено на найсокровенніших питаннях життя і смерті людини, на проблемах незнищенності її. Особливий погляд на світ, незвичайну заглибленість у життя продемонстрував автор «Прапороносців» у нових своїх творах, що з'явилися протягом 60 — 70-х років. Серед них — романи «Тронка» (1963), «Собор» (1968), «Берег любові» (1976), «Твоя зоря» (1980), повість «Бригантина» (1972), новели «Кресафт» (1963), «На косі» (1966), «Під далекими соснами» (1970), «Пізнє прозріння» (1974) та ін.

Олесь Гончар з дружиною Валентиною і донькою Людмилою біля Троїцького собору

Якщо роман «Тронка» приніс авторові Ленінську премію (1964р.), то доля написаного наприкінці 60-х років тепер найвідомішого його роману «Собору» склалася драматично. Перші рецензії на роман були схвальні, але невдовзі вульгаризаторська критика піддала його тенденційному остракізму, і твір було вилучено з літературного процесу на два десятиліття. З «Собором» воювала ціла система, а від арешту його рятувала лише міжнародна слава. Автор описує фактично глухе село недалеко від міста Дніпропетровська і зруйнований, не чинний собор у цьому селі, також розповідає про звичайних людей. Мабуть, тому і його важливість спочатку не помітила радянська влада. Споруда собору - фактично дійова особа і центр цілої драми. Образ собору у творі став яскравим метафоричним символом, свідком історії народу, зразком мистецького таланту зодчих-будівників, символом духовності українського народу.

Любов і віра, й непоборність –
Одного кореня й стебла,
І вашої душі соборність
Шевченкового джерела.
Сльоту, спекоту й завірюху
Зазнав наш рід з усіх доріг...
Собор душі і думки, й духу
Беріг нас вічно – і зберіг.

Твори О. Гончара перекладалися на 67 мов, а творчий досвід письменника засвоюється і вітчизняними, і зарубіжними майстрами слова.

Олесь Гончар на дачі в Кончі-Озерній. Травень, 1995 р. Останнє прижиттєве фото

Помер письменник 14 липня 1995р.