Твори Павла Загребельного високо оцінюються критикою, мають широке читацьке визнання, він один із найпопулярніших сьогодні українських письменників.
Павло Архипович Загребельний народився 25 серпня 1924р. в придніпрянському селі Солошине на Полтавщині."Це козацьке село", - писав Павло Архипович. - Воно було на кордоні земель Війська Запорізького і царської імперії. І на цьому кордоні зібралися люди, що втікали як з одного, так і з іншого боку. А коли люди збігаються, то вони, як правило, незалежні. Бо кожен із них утік - хто від пана, хто від хама, хто від переслідування, хто від неправди...
Моє село - це своєрідна українська Америка. Бо що таке Америка? Це теж збіговисько втікачів і незалежних...Серед таких людей я народився і виріс, пережив колективізацію, голод 33-го року... Ці люди дуже бідували, але в душах їх була незалежність. Це, очевидно, передалось і мені.
"За радянських часів не було й мови про зображення й розкриття душі. Йшлося тільки про так звану дійсність. А цю розпрокляту дійсність на зображенні й відображенні якої ламалися не тільки пера, а й долі, саме життя сотень і тисяч талантів, чомусь завжди неоднаково бачили ті, хто сидить у Кремлі, ті, хто сидить під Кремлем, і ті, хто внизу під трибунами. Людство вигадало трибуну набагато давніше, ніж гільйотину. І знаряддя це набагато страшніше за знаряддя паризького доктора. Бо гільйотина вбиває поодинці, а трибуна – одразу тисячами. Я не знаю прикладів, коли б трибуна народжувала злагоду, радість, добро. Тільки ненависть і ворожнечу. То ж чи так треба й письменникам дертися на трибуну?".
"На відміну від деяких сучасних публічних письменників я ніколи не козиряв своїм перебуванням у концтаборах, гітлерівських і сталінських, і не домагався, щоб мені за це сплачували соціально-політичні проценти. Це моя власна трагедія, моя неволя й недоля. Та як літератор, мушу сказати, що побувавши у пеклах двадцятого століття, побачив таку розпанаханість душ, що не снилася навіть великому Данте. Після цього люди для мене ніби скляні, і мені смішно й сумно, коли вони інколи намагаються приховати від мене свою нездарність, ницість, убогість, захланність. Я побачив би це, навіть осліпнувши", – цитати взято з книги історика Ігоря Шарова, 100 сучасників: роздуми про Україну.
1941 року закінчив десятирічну середню школу; вчорашній випускник, ще не маючи повних сімнадцяти років, пішов добровольцем до армії. Був курсантом 2-го Київського артучилища, брав участь у Битві за Київ, у серпні 1941 р. був поранений. Після шпиталю знову військове училище, знову фронт, тяжке поранення в серпні 1942 р., після якого — полон, і до лютого 1945 р. — нацистські концтабори.
У 1945 p. працює у радянській воєнній місії в Західній Німеччині. З 1945 p. по 1946 р. — рахівник колгоспу. З 1946 p. по 1951 р. — навчається на філологічному факультеті Дніпропетровського університету газети «Днепровская правда», з 1954 р. — завідувач відділом, заступник головного редактора журналу «Вітчизна» в Києві), поєднуваної з письменницькою працею.У 1961–1963 pp. Загребельний працює головним редактором «Літературної газети» (пізніше — «Літературна Україна»), приблизно в той же час з'явилися три перші романи письменника: «Європа 45» (1959), «Європа. Захід» (1960), «Спека» (1960).
У 1964–1973 — відповідальний секретар, секретар, заступник голови правління Спілки письменників України. У 1973–1979 — секретар, у 1979—1986 — 1-й секретар правління Спілки письменників України. Голова Комітету з Державних премій ім. Т.Шевченка (1979–1987). Член Комітету Національних премій України ім. Т.Шевченка (09.1996—11.2005).
Помер у віці 84 років. Похований в Києві на Байковому кладовищі.
З переліком творів можна ознайомитись за посиланням або прийти в бібліотеку і погортати твори на абонементі художньої літератури
